Поліна Бараніченко про імерсивний театр і емоційну творчість  

Імпульс, рефлексія, чесність, цікавий емоційний досвід і дослідження сенсів, нові враження у сприйнятті себе і світу – все це про український імерсивний театр UZAHVATI та інноваційні проєкти поза сценою і глядацькою залою, які створює команда однодумців і друзів Поліни Бараніченко, режисерки-новаторки, зіркової випускниці кафедри режисури естради і масових свят Університету культури.

Імерсивний театр UZAHVATI здійснює ефект занурення у запропоновані обставини і є унікальним за форматом. Його творці, полишивши театральні підмостки, запрошують глядача в нову реальність. У кожній з вистав, а їх у репертуарі 7, висловлюють побажання умовно відмовитись від звичної буденності й опинитись у середмісті столиці або ж удвох на стадіоні, іноді затишній квартирі на чаюванні, відвідати супермаркет або зазирнути до нічної бібліотеки, де на учасників дійства чекають не менш цікаві пригоди.

Днями Поліна Бараніченко завітала до студентської молоді кафедри режисури естради і масових свят, щоб поділитись творчим досвідом і розповісти про авторські проєкти UZAHVATI.

«Ми реалізуємо імерсивні проєкти за наповненням і змістом: митці заглиблюються і, відповідно, учасники. Це історія не для вас, а з вами. Для мене занурення, immersion, відбувається з першої думки.

Коли я кажу, що вистава буде про час, одразу розпочинається проникнення у процес, тему, обставини, а вже потім глядачі приходять зі своїми історіями».

Аби герої змогли відчути реальність подій, які, безперечно, розгортаються за режисерським задумом, митці вирішили вийти за межі театрального простору і застосувати альтернативну форму «сайт-специфік-театр»: «Якщо я розмірковою над темою, то уявляю місце, де буде відбуватись дійство. Це співавторство місця, простору і сюжету. Вистави UZAHVATI неможливо зіграти в іншій локації, ніж тій, де вони були поставлені. Попри це такі спектактаклі гасторолюють і проходять у різних містах, але тільки за умови ідентичної місцевості».

До речі, студентська молодь уже побувала на одній з вистав-аудіопроменаді UZAHVATI – «Час» (The time), що відбулась прямо на вулицях Києва, викликавши неймовірне захоплення і перезавантаження свідомості.

Кожен епізод вистави, як пересвідчились студенти, розкладений на маршрути і має новий сюжетний поворот, поруч з глядачами пересуваються актори, рухається звукова доріжка, вираховується таймінг. Це одна з найскладніших форм втілення, але все вдається, якщо у творчій команді театру панують довіра, злагодженість і надійність.

«У моїй команді працють люди, котрі уважні до деталей і розуміють, що не існує другорядних речей. Раніше я долучалось до кожного п’ятого спектаклю, спостерігала за процесом, але тепер не ходжу, бо точно знаю, що митці, які поруч зі мною, сповідують ті ж цінності, що і я. Виховати команду або віднайти – це дуже важливо для режисера, який не в змозі реалізувати все наодинці, без взаємодії з фахівцями, котрі допоможуть втілити його задум не тільки з точки зору змісту, але й логістики».

На кожну театральну виставу відзнятий ролик, тож майбутні режисери естради і масових свят змогли візуально оцінити й незнайомі їм ще проєкти: «День\тінь», «Remote Kyiv», «Діалоги», «Свої», «Моно», «Стерео».

Уже 5 років творці UZAHVATI продовжуть наповнювати життя інших неймовірними емоціями, мабуть тому їхні вистави мають шалений успіх. Але є і зворотній бік медалі.

«Створити це одне. Потрібно ще й працювати з відгуками, які глядачі залишають не про виставу, вони висловлюють власні емоції, розповідають про інсайди, відкрриття, а проєкт стає у цьому контексті лише приводом, щоб учасники змогли оголити почуття та вибудувати паралель між дійсністю, що відбувається, і своєю історією».

Звісно, що сприймання глядачів відмінні, сповнені піднесення, радості, інколи протиріч або сумнівів.

«Як сказав мій творчий партнер, усе добре завжди наражається на опір, та коли ви робите це з чистим та відкритим серцем, й допоки цього по-справжньому прагнете, вас підтримають і зрозуміють!»

За словами Поліни Бараніченко, імерсивний театр UZAHVATI існує для того, щоб проживати події, змінювати їх і втрачати орієнтири між вигадкою та дійсністю.

«Я не завжди впізнаю свою режисерську роботу, бо її обрамляють відголоски, фантазії інших, це вистава у виставі, і добре, що ми не заважаємо глядачам проживати їхні відчуття».

На нові проєкти Поліну надихають книжки, прогулянки, спілкування з друзями, здавалось, звичайні речі, але на те вона й режисерка, щоб споглядати на світ інакше та у буденності помічати незвичайне, знаходити приховану сутність і заклик до творення.

«Ми намагаємось завжди бути в захваті, наповнювати власне життя тими сенсами, які транслюємо у виставах, тому воно надзвичайно емоціне, яскраве, щире і неповторне!»

Фото Анастасії Фатєєвої